Приїхали до села в суботу ввечері, винесли картоплю з погреба, трішки попиляли яблуню. На тому день і закінчився. Хату не затопили і лягати спати було дуже холодно. Врешті-решт устаканилися та поснули. На ранок одразу пішли на цвинтар. Там понаводили марафет (особливої роботи у нас майже немає – тітки (мати та її сестра) ман’яки справи пам’яті і регулярно доглядають за могилками).

Потроху почав сходитися й інший люд. Слід зауважити, що те, що я називаю селом по-суті є хутором. Вже за сто метрів до кладовища не можна було пройти – уся хутірська вуличка, оточена звичайнісіньки хатками: у кого цегляна, у кого мазанка, була заставлена навороченими тачками. Одразу видно – хуторяни у відсотковому співвідношенні 80% зі ста підкорили столицю! Кияни ж, приїхали на електричках та автобусах і до гробків йшли пішки.

О 10:30 прибув піп. Передали йому граматки з грішми (за моїми підрахунками за пів години своїх мурлижень він заробив декілька тисяч гривень). Потім він поїхав до іншого цвинтарю – збивати бабло інших.