Сергій ОДАРЕНКО. Шпальти київського газетяра

"Трое суток шагать, трое суток не спать ради нескольких строчек в газете..."




Роби як я!

1.png


Моя популярність

Моя популярність

 

Рейтинг блогов

Я на Хайблозі

 

Бесплатные линейки для форумов и блогов, линейки на рабочий стол - Flines.ru

Опрос

Serzh84: Звідки ви мене знаєте?



Мои фотоальбомы

Случайное фото со мной

Мои фотоальбомы


чорна мітка

Моя статистика

 

bigmir)net TOP 100

Відео


Опрос

В чому сенс буття?



Интересы

Антиинтересы

Меню


музіка : Табула раса  Настрій : невизначений    

Вчера "сегодня" - завтра, "завтра" сегодня будет "вчера"


За останні три пости я намагався викласти дуже цікаві і турбуючи мої думки речі. Втім увесь час були причини, що не давали мені змоги завершити кожний з постів. Однак, їх цікавість для мене не зменшується. До прикладу, в цьому пості: “Я от подумую змінити концепцію свого ЖЖ… Це по-перше. Про детальніше далі. По-друге, я веду свій ЖЖ на лівджернал, паралельно дублюю його на інфосторі з кучею зайвих – не дієвих там кнопок (через те, що беру й тупо копіюю текст з ЖЖ). На інфосторі все невідлагоджено і якось коряво. На ЖЖ не досконало, але краще. Нещодавно я зрозумів що фото посилання на ЖЖ спокійно вписуються в тіло інфосторівської сторінки – і посилання також трансформується в фото як і на ЖЖ. Все це було б добре аби не одне але… Я зареєструвався у проекті ГПК (газети по-київськи) “по-народному”. Цей проект подається як альтернатива журналістів. Типу читачам надається можливість також писати статті й подава ти їх на судження громадськості. Проте на справді це є банальний аналог живого журналу. Тому я не довго думаючи скопіював свій черговий пост з ЖЖ і вставив його в блог типу по-народному. Там все якісно українізовано, все майже зрозуміло з першого погляду. Мені там сподобалося більше, аніж на лівджернал, проте мені шкода полишати усе напрацьоване в ЖЖ. Не стільки контакти скільки усі свої пости з серпня місяця. Та й як я буду в межах нового блогу читати й писати Грішковцу? Це вже інший сайт. Проблематично. Також мені не подобається в новому блозі те, що додаючи фото ти його просто завантажуєш і не отримуєш на нього посилання яке б можна було вставити в тіло сторінки іншого сайту. Хоча стосовно останнього я не впевнений – можливо я ще не зовсім розібрався з можливостями нового блогу. Проте ще раз підкреслю, що новий блог мені дуже сподобався, тепер я на роздоріжжі. Ще хочу сказати, що там я відчув ніби сектантський аспект. Не знаю чи то спів падіння (хоча з чим?), але одразу ж після мого реєстру й розміщення свого першого посту мені написали дві людини коменти до посту. На ЖЖ типу Лівджернал за увесь час його існування випадкових коментарів від випадкових людей я не отримував. Це я можу пояснити тим, що заради популяризаціі нового проекту журналістів ГПК закликали до залучення нових користувачів своєю підтримкою. От вони й у ненав’язливій формі займаються опікою Юзерів нового блогу. Інакше як це пояснити? Ще з нових навиків я набув знання про теги. І одразу ж відчув його користь. Не через те, що я ним скористався, а суто через співпадіння. Я хотів знайти фоти з виставки в ПінчукАртЦентр які я розмістив на лівджерналі. Це було складно так як критеріїв пошуку я не мав – лише дату, а я її не пам’тав. А теги мені допомогли б. Якби я ними користувався, то написав би: Виставка, Пінчук, арт, центр, мистецтво, бесарабка, туман, куб, мухи, теніс. Усі ці слова пов’язані у моїй свідомості з цією виставкою і я міг би ввести в пошуковик одне чи декілька зі слів і отримав би посилання на усі згадування цих слів у моєму пості, а то й у постах інших. Проте я ще пробував це робити, але зрозумів, що це можливо. А це є головним. От. Я й надалі буду писати про свої блог-здобуття якщо вони будуть. З несказаного. Еееееее….про міст кохання чи чортів міст я вже писав – кількість замків, що чіпляють на нього у майбутньому може загрожувати мосту якщо їх не знімати, адже замки металеві і під їх вагою рано чи пізно міст може… не, зрозуміло до чого я веду… Про невдачі, що загартовують, мабуть теж згадував. Це я про те, що бути справжнім чемпіоном (або просто успішною людиною) без поразок бути неможливо. Це не моя фраза, але вона мені сподобалася. Цікаву фразу про п’яний дощ вже використав у минулому пості. Не в тему, але вже дуже кортіло мені вжити це словосполучення. О! Про стільці! На минулому тижні я прочитав в ГПК в рубриці “Життя редакції” про те, що сталося з однією з журналісток – вона розхитувалася на стільці, а потім не розрахувавши кут нахилу назад, центр ваги та рівновагу впала. Вся редакція довго сміялася. І от я не змусив випадок довго чекати. Нахилившися від ліні вставати прямо зі стільця щось дістаючи там я також не розрахувавши вищезазначені фактори впав разом зі стільцем. На відміну від журналістки, у якої від падіння лише побігла буква по екрану компу яку чимось затисло та повисла у повітрі миша, що полетіла слідом за нею, у мене від падіння ногою в моєму фірмовому ботинку вщент розтрощило сідіром. Боти в мене на кшталт Гріндерсів чи то стілів, Мартінсів – міцні й з металевою пластинкою в носку, яка витримає близько пів тони. Німецькі, якісні – вже шостий рік, мабуть ношу. Вже не модні, не симпатичні, зате цілісінькі й надійні. І нічого та пластина на морозі не нахолоджує внутрішній простір ботинку про що було написано в газеті. Ніякого тобі мікроклімату. Проте вони осінні і перфировані і взимку холодно в них лише від цього. Так от, я під час падіння одним з ботів здійснив цілу комбінацію дій (навіть не уявляю як це я встиг:-) – “натиснув” (чит. “шандарахнув” ботом по кнопці сідірому від чого той відкрився після чого я в польоті бахнув по ньому – зламався. Ледве закрив його. Чомусь на відміну редакції, що дружньо посміялася над падінням вищезгаданої журналістки мій відділ не сміявся. Шкода, сміх – джерело здоров’я. Розмірковуючи над своїм паддіням я згадав про падіння журналіскти про яке я прочитав перед цим, а за тим згадав і про п’єсу Грішковца “По По” за учисти самого Гришковца та А. Цекало. Ця п’єса базується на розповідях (хотів написати щсь на кшталт “основывается на рассказиках”, Але не зміг знайти відповідні слова в укр. мові. Зокрема, не знаю як сказати слово “розповідь” у зменшеному (уменьшительном) вигляді. Як по вашому? Розповідка(дочка)?:-)))), Едгара По. П”єса про смерть, але Женя подає це в такій інтерпретації, що сміх не полишає глядача ні на хвилину. Так ось, там був епізод, коли Цекало в ролі хлопчика розповідав про те що дуже полюбляє розхитуватися на стільці, але не просто так розхитуватися, а розхитуватися поставивши стілець спинкою до кутка підвіконня на який, у разі падіння наткнеться затилок голови. Так йому, чи бачите, не цікаво! От і я хотів порадити тій журналістці, що написала: “Может еще раз упасть дабы повеселить редакцию?...” аби вона окрім веселощів відчула ще б і екстрім вищезгаданим чином. Цікава річ думки, їх алгоритми. Буває з з однієї теми думок плавно і логічно переходиш до зовсім протилежної, на перший погляд нічим не пов’язаної з попередньою, теми. Ось. Ще в мене в думках ширяє зацікавленя одним явищем – чому абсолютна більшість дівчат захоплюється чаями? Я не розумі. До того ж вони не п’ють чай з цукром і надають перевагу трав’яним чи якимось незвичайним. Я декілька місяців тому вирішив провести слідчий експеримент ні цьому поприщі. Почав пити зелені чаї, різні. Ба, баз цукру! Все як і слід у їх розумінні. Результати були дивними. Я не знаю чи чайна еволюція у дівчат схожа на мою чи ні, але моя була такою. Спочатку я під час пиття таких чаїв відчував відразу. Закусував печивов чи ще чимось іншим немов ту горілку. Гидота рідкісна. Через деякий час відраза минула. Я пив такий чай немов просто кип’ячену воду. Не дуже приємно, але терпимо. Чорні чаї я пив з цукром. Ще через деякий час я не відчуваючи якийсь особливий смак зеленого чаю без цукру вже не міг пити його з цукром – відраза ще більша аніж було колись без нього. В решті-решт закінчилося це тим, що я почав відчувати приємний смак від зелених та трав’яних чаїв. Особливо мені подобається ромашковий. Просто зелений теж нічого, але ромашковий мені особливо подобається хоча і свої смаком дещо нагадує ванночку яку мені батько готував у дитинстві для купання. Воду, що набирав у дитячу ванночку він заварював ромашкою. От цей аромат майже ідентичний відчувається мені під час купання. Але ж я тоді і подумати не міг, що ту воду, в якій я купався можна називати чаєм, нехай і трав’яним. Ба, навіть пити. Отаке життя. Купався я декілька років у таких ваннах, але особливо відмінною шкірою я не вирізняюся.” Я хотів багато чого ще розповісти, але робочий день скінчився, а вдома я не мав бажання що-небудь писати. Чомусь останнім часом усе більше думок і фактів я передаю у вигляді фотографій. Дійсно, що толку на пів сторінки описувати побачене, якщо можна просто розмістити фотографію? Аби знав, то вчинив би ще так (для втаємничення): розмістив би фото у дійсно цифровому вигляді – одинички й нолики. Попіксельно. Мабуть, розміщення такої фотографії складало б декілька товстелезних томів. Ви хоча б уявляєте скільки тих одиничок й ноликів присутньо у кольоровій, насиченій різними кольорами фотографії? Цифри точної не скажу – по-разному, але точно “до хрэна” (я вибачаюся за брутальність). Ще я почав було писати щось на кшталт статті. Початок видався гарним: “Геополитический имидж Украины. Недавно зашел на сайт “You tube”, где представлено множество видеофайлов из разных стран мира. Ради интереса ввел в поисковик слово “Украина”. В ответ получил ссылки лишь на видео посвященное безпризорным детям, бродягам, девушкам легкого поведения, алкоголизму и оранжевой революции. Стало грустно. Какое сложится впечатление у человека с другой страны об Украине поинтересуйся он об этом в интернете? К итак скудным проблескам знаний иностранцев об Украине, ограничивающимся упоминанием о Чернобыле, Кличках да Шевченко, они смогу прибавить лишь вышеперечисленные проблемы нашей страны, не более. Конечно же не нужно пятиться своим культурным наследием (от слова “наследить”), когда в стране нет элементарных взаимоуважения и толерантности. Я о другом. Об имидже страны на мировой арене, если можно так выразиться. И не следует этим пренебрегать, мол, других проблем хватает. Ведь от столь второстепенного, на первый взгляд, вопроса как имидж страны, зависит ряд первоочередных проблем. Среди них и инвестиции. Все в мире продается и покупается. Даже аморфные понятия. Часто бывает так, что пустой брэнд, ничего материального под собой не имеющий, стоит огромных денег. Жажда ничто – имидж все. Украина нуждается в рекламе. Нужна четкая государственная программа по популяризации нашей страны в мире. Это можно совершать путем рекламных роликов туристического характера на телевидении самых разных стран. Иногда, в порядке исключения, популяризирующим фактором для Украины является спорт. Именно спорт как ничто другое доносит в одном ряду с информацией о наших спортивных достижениях и информацию о нашей стране. Сколько денег заложено в бюджет нашей страны в этом направлении? Мизер. Да и и в ///” Але і її я не завершив. Лише коли розміщував на ЖЖ та форум, то поспіхом дописав аби що (див. учорашній пост). А мало було вийти щось цікаве, підтверджене фактами. Часу як завжди мало і пишу лише що думаю. На помірковані речі часу не вистачає. Ще один з незавершений і лише поспіхом дописаних під час розміщення посту на ЖЖ було таке: “Встигни відчути настання Нового року! Справжній перший сніг як випав та і лежить попри те, що вважається, що перший одразу тане. Спочатку він був цнотливо чистим, незайманим, проте, з часом, посірів, пожмакався. Краса зникла. Звісно снігову бабу слід робити саме тоді, коли сніг ніби губкою стирає всі візерунки на сніжній крівлі землі. Тоді й сніг чистий і фон не замараний. Але тоді мені не хотілося, а зараз, коли сніг замарався, мені захотілося…зліпити сніговита. Звичайного сніговита. А можливо й незвичайного. Проте чекати повернення цнотливого снігу невідомо скільки, а бажання маю вже зараз. Тому буду ліпити сірувату бабу на сіруватому фоні. І нічого страшного. Ми не расисти. Баби, нехай і снігові, теж можуть мати шкіру іншого кольору. Три снігові кулі: велика, середня й мала пірамідально поставлені одна на одну. А ще дві сніжки на культі замість рук. В одну зі сніжок вставити мітлу. На голову, малу кулю, вдягнути відро, можна придбати відерце з апельсинами чи мандаринами, успішно з’їсти їх, а відро з-під них використати у вищезгаданий спосіб. Замість носу нашому сніговиту краще за все приспособити морквину, бажано геномодифіковану – вона рівніша, гарніша///” А могло вийти щось довершено цікавим. Багато речей та думок не встигаю викласти. Вдома елементарно ліньки, а на роботі не встигаю. От і виходить, що думка почата, але незавершена. Щодо сніговита, то Марині написав по СМС: “з тебе геномодифікована морквина й оливки” на що вона увечері в асі здивувалася. Мовляв, що це я мав на увазі, мабуть сніговита ліпити зібрався. На що я відповів: “ну, не трахати ж тебе я зібрався морквиною:-)” Про сьогодні: на роботі завал, роботи океан. Вдома нудно, подій – нуль. Затишшя перед бурею чи загрозлива тенденція? Завжди ваш, Сєрж.

відкоркувати | Теревень 22
ОБОЗ.ua