Сергій ОДАРЕНКО. Шпальти київського газетяра

"Трое суток шагать, трое суток не спать ради нескольких строчек в газете..."




Роби як я!

1.png


Моя популярність

Моя популярність

 

Рейтинг блогов

Я на Хайблозі

 

Бесплатные линейки для форумов и блогов, линейки на рабочий стол - Flines.ru

Опрос

Serzh84: Звідки ви мене знаєте?



Мои фотоальбомы

Случайное фото со мной

Мои фотоальбомы


чорна мітка

Моя статистика

 

bigmir)net TOP 100

Відео


Опрос

В чому сенс буття?



Интересы

Антиинтересы

Меню


Наталия Дзюбенко-Мейс: Жертвы не лгут!


Читать оригинал можно здесь: http://for-ua.com/interview/2011/11/24/080534.html (якщо не складно - перейдіть за посиланням)
 
Каждую последнюю субботу ноября в Украине поминают погибших в Голодоморе 1932-1933 годов. Ежегодно в этот день зажигают свечу памяти. Публицисты, историки и политики в своих речах часто ссылаются на труды американского исследователя Голодомора Джеймса Мейса. О том, каким он был при жизни и продолжается ли его дело сегодня, в эксклюзивном интервью ForUm'у рассказала вдова ученого Наталия Дзюбенко-Мейс.
 
 Наталья Язоровна, один из главных исследователей Голодомора в Украине – Джеймс Мейс. Но он не был украинцем. Скажите, почему он проникся трагедией, которая случилась за тысячи километров от его родины, Америки?
 
– Знаете, Джеймс меня часто спрашивал: почему украинцы считают, что их история не может интересовать зарубежных ученых, ведь Украина – член большой семьи наций, а Голодомор – трагедия библейского, планетарного масштаба. Он говорил, что трагедия Голодомора остается вне внимания, в то время как другие трагедии, например Холокост, изучают многие исследователи. Однако то, что Джеймс занялся Голодомором, иначе как чудом я назвать не могу.
 
Несмотря на типичную американскую внешность и западный лоск, в Джиме (так Джеймса Мейса называли близкие. – Авт.) всегда чувствовалось нечто необычное, первоначальное, глубинное. Говорю так не потому, что я его жена, его беззаветно любившая и боготворившая. Это отмечали все, кто его видел, слышал, кто с ним общался.
 
 
 

Сергей Одаренко,   «ForUm»

 


відкоркувати | Теревень 9

Нові плани


Не встиг я реалізувати усі плани піврічної давнини, як намалювалися нові – більш пріоритетні. Поспішаю їх зафіксувати у друкованому вигляді – аби не забути. А так написав – і ніби зробив крок до їх реалізації)

 
1) Подивитися четвертого «Термінатора».
Фільм дитинства. Вважаю, його варто подивитися навіть якщо він виявиться препоганим. Це легенда. І навіть у разі її спаплюження варто бути в курсі з першоджерел (себто з перегляду). Кіно це варто дивитися виключно на великому екрані. Дуже мені сподобалося у «Флоренції» - там і планую переглянути і цю картину. Жовтень більш колоритний, але дуже вже далеко – доступні лише ранні сеанси, а в Трощинському кінотеатрі є можливість піти й на останній сеанс і у разі припинення руху громадського транспорту – дійти додому пішки (пів години жіночою ходою).
Пам’ятаю як дивися Термінатора ще на старій квартирі, я був тоді малим, а показували його на 7-му каналі (так і називався – зараз це, здається, «Тоніс»). За першого показу подивитися мені його не вдалося – батьки як побачили голозадого мужика (Арні), одразу перемкнули. А там є ж іще й поцілунки тощо! Тож подивився я його підпільно, коли батьків не було вдома. Багато у кого перший перегляд Термінатора нагадує про «трофейні» відеомагнітофони. На ньому вони дивилися його в якості «аналогова копія з аналогової копії»… У мене в домі ніколи не було відеомагнітофону. Пізніше і ДВД також. Лише в кінці 2005-го з’явився комп’ютер. Приблизно з того самого року я дізнався що з часів мого народження прогрес відбувається не лише у будівництві, де будинки почали склом обкладати, а й електроніці. Хоча у друзів я все ж таки бачив компи і приставки. Але то було з розряду недосяжнгостей і буржуйності. Ну яка звичайна сім’я, скажіть мені, могла мати відеомагнітофон, музичний центр чи комп’ютер до початку 21-го століття? Ніяка – лише багатії.
Тож Термінатор варто подивитися))) Оце я накрутив)))

відкоркувати | Теревень 11

Столично-хутірські гробки


У той час, коли приїжджі відбули «гробки» і відпочивали від виснажливого застілля, кияни саджали картоплю.

Приїхали до села в суботу ввечері, винесли картоплю з погреба, трішки попиляли яблуню. На тому день і закінчився. Хату не затопили і лягати спати було дуже холодно. Врешті-решт устаканилися та поснули. На ранок одразу пішли на цвинтар. Там понаводили марафет (особливої роботи у нас майже немає – тітки (мати та її сестра) ман’яки справи пам’яті і регулярно доглядають за могилками).
Потроху почав сходитися й інший люд. Слід зауважити, що те, що я називаю селом по-суті є хутором. Вже за сто метрів до кладовища не можна було пройти – уся хутірська вуличка, оточена звичайнісіньки хатками: у кого цегляна, у кого мазанка, була заставлена навороченими тачками. Одразу видно – хуторяни у відсотковому співвідношенні 80% зі ста підкорили столицю! Кияни ж, приїхали на електричках та автобусах і до гробків йшли пішки.
О 10:30 прибув піп. Передали йому граматки з грішми (за моїми підрахунками за пів години своїх мурлижень він заробив декілька тисяч гривень). Потім він поїхав до іншого цвинтарю – збивати бабло інших.

відкоркувати | Теревень 2
ОБОЗ.ua