Щось останнім часом я зачастив до театру. Так ненароком можна перетворитися на театрала. Не знаю чому, але у мене це слово асоціюється з чимось не дуже милозвучним. Для того аби ним стати не так вже багацько умов потрібно: час, гроші, супутника. Щодо останнього пункту, то це виключно індивідуально. Просто я не можу відвідувати будь-які заходи на самоті. Мабуть, я не самодостатній, мені потрібна компанія, хоч і невелика. Від телевізору я вже давно відвик – Інтернет замінив мені все. Але ж я розумію, що це не вихід. Я інколи ходжу до кінотеатру. Але якщо потрапити на дійсно якісну виставу у театрі, то навіть мегабюджетний блокбакстер не зрівняється за якістю та враженнями з нею. Особливо коли зал невеличкий і актори ходять поруч з вами. Це зовсім інші відчуття.

Не минуло й місяця як я з коханою відвідав виставу у Лесі Українки “Ромео & Джульетта” і ось позавчора сходили на “Валентинов день”. Дещо драматична, але колись вона менінеймовірноподобалася. Так було. Але цього разу я не відчув мейнстріму. Вистава пройшла повз мене. Мабуть, це пов'язане з тим, що я занадто щаслива людина для такого сюжету, а на той час коли я був у захваті від вистави, то був нещасним. А саме у такому стані вона сприймається як було задумано, виникають саме ті думки, які передають герої вистави. А які у мене можуть бути думки подібного роду, коли я маю суперове особисте життя? Мені похмурі думки й переживання на поприщі приватного життя чужі. Я – щаслива Людина. Тож, на жаль чи на щастя драматичні сюжети проходять повз моє світосприяняття і співпереживання.

Читать дальше...

Открыть больше изображений